Цього року, для свого вже традиційного соло походу я підібрав маршрут по кавказьким горам... На протязі семи днів я пройшов близько 200 кілометрів, кожного дня підіймаючись на висоту понад три тисячі метрів... Мій маршрут проходив по диким місцям грузинського кавказу, де майже не пахло "туристами" та був повністю відсутній зв'язок на протязі всіх семи днів... Проходи високогірних полонин та стоянок пастухів, де випасались вівці та корови, охороняли вівчарські собаки "вовкодави", які нападали кожного разу, коли стежка йшла хоча б в 200 метрах від отари...
Мапа маршруту :
Діставшись до села Джута, я розпочав свій похід з підйому на перевал Чаукхі, висотою 3338 метрів...
Діставшись до озер Абуделаурі я розклав намет та одразу ліг спати, так як від висоти та безсонної ночі, після перельоту та тривалого добирання до села Джута, трохи розболілась голова... Висота 2610 метрів...
Спустившись в ущелину та пройшовши село Рожка, я знову розпочав підйом на хребет, який чимось вже нагадував рідні Карпати... Скалисті вершини, біля яких я провів першу ночівлю, виднілись вже далеко позаду...
Хоча хребти схожі на карпатські, та висоти далеко перевищують "наші гори"... Висоти коливаються від 2700 до 3000 метрів...
Наступного дня вранці я пройшов "блок пост" з вівчарськими собаками,а потім переваливши перевал, майже 12 кілометрів йшов ущелиною вздовж річки, проходячі знову ж ті самі блок пости з постійними собачими атаками... Подекуди пастухи навіть не виходили зі своїх лачуг, щоб допомогти пройти... Тропа була відносно хорошою, та йшла то по одній стороні річки то по іншій, а переходити були облаштовані саморобними мостиками...
Піднявшись на гірський хребет, по якому далі йшла стежка до перевалу Атсунта - відкрився вид на весь мій шлях, який я пройшов ущелиною...
Оскільки мій маршрут йшов прикордонною територією, необхідно було зробити пропуск у прикордонників, будівля яких розташовувалась на хребті...
Ночівлю я провів під перевалом Атсунта на висоті 3000 метрів...
Спустившись з перевалу та пройшовши долинами майже 8 кілометрів, я звернув в бік нуступного хребта та наступного перевалу...
Прикордонники мене попередили про небезпечність перевалу... Коли я підійшов впритул до головного підйому я переконався в їхній правоті... На основній стежці все ще лежав замерзший сніг, по якому без кішок та льодорубу було неможливо піднятись, а обійти тропу по сипусі та кригкому каменю взагалі було не реально та наднебезбечно, оскільки можна було не тільки зірватись але й засипати себе грудою каміння, яке ледь трималося на схилі... Оскільки льодорубу та кішок в мене не було, а повертатись також нехотілось, я вирішив почати робити сходинки в снігу... Знайшовши гострий камінь, я по трохи рив сходинки, це був дуже повільний та тяжкий, але найбезпечніший варіант просування...
Близько години я проходив 150 метрів шляху роблячи нору глибиною понад 20 см для кожного свого кроку... Та пройшовши сніговий язик необхідно було пройти ще більш небезпечний шматок по сипкому каменю, вивіряючи кожен свій рух... На вершині перевалу відкрились гарні види, але всі думки були про те як тепер спускатись по сипусі до низу...
Та по іншу сторону хребта кут схилу вже не був таким гострим і можна було просто збігати сипухою вниз, наче як по піщаному схилу... Цей перевал був найващим та найнебезпечнішим, що мені довелось коли небудь долати... Далі, спуск йшов повз агресивну кам'янисту долину...
Спустившись в долину з більш привітним рельєфом, я знайшов гарне місце для ночівлі... Висота 2200 метрів...
Наступного ранку я продовжив свій шлях ущелиною та потрохи підійшов до тропи яка виводила на хребет...
Поруч зі стежекою стояла лачуга пастуха, а це означало знову зустріч з собаками... Пастуха не було поруч, та собаки мене переслідували доки я не наздогнав його... Пастух не тільки вгамував агресію своїх помічників, але й зняв з моєї шапки здорового зеленого павука, який за його словами є смертоносним... Так весело в мене проходив майже кожен день в горах на Кавказі... Перевал Борбало 2980 метрів....
Та проходячи черговий пункт випасу овець я зіткнувся з самою небезпечною атакою вівчарських собак... Я вже звик, що дві-три собаки можуть охороняти отару овець, та зазвичай вони вже за сто-двісті метрів починаюль лаяти... А тут я йду стежкою, та вже досить близько наблизився до отари, але собак не бучу... Та як тільки перша собака наче винирувши з поміж овець мене побачила і почала лаяти та стрімко приближатися, я повернув голову і побачив як зграя з шести собак вже летять на мене з іншої сторони гори, а за ними з усіх сил біжить пастух... Адреналін підскочив... Собаки одразу ж оточили мене щільним колом та почерзі намагались атакувати... Я кружляв з палицею, та тримав їх на відстані, треба було протриматись до того як пастух добіжить мене рятувати... Коли пастух підбіг, він одразу ж крикнув мені присісти, а сам почав вимахувати палицею та захищати від нападу... Близько 10 хвилин тривали баталії пастуха зі своїми собаками, після чого вони трохи відступили, а пастух зміг провести мене за межі пагорбу, щоб я далі безпечно продовжував свій шлях. Після цієї пригоди я зрозумів головне правило зустрічі зі зграєю вовкодавів - треба присісти і не рухатись, тримаючи палицею дистанцію та чекати на допомогу пастуха, а там де є собаки точно має бути пастух ...
Перейшовши останній на сьогодні запланований перевал, та пройшовши ще один блок пост пастухів, я завітав в гості до одного з них, який після відгону своїх псів, запросив мене до себе в гості повечеряти... Він тільки но повернувся з поселення, де купив хліба та бринзи... Насолодившись смаком з комбінації простих, але справжніх продуктів - бринзи, хлібу та рожевих томатів, а на десерт скуштувавши солодкої дині, я ще майже дві години розмовляв з людиною яка понад 5 місяців живе в горах без електрики, інтернету та всього того комфорту до якого ми так звикли, та почув як він сприймає навколишній світ ... Пастуха звали Зуліко, та його предки є вихідцями з Азербайджану. Він родом з грузинського села в якому цілковито проживають азербайджанці... Раніше він зазвичай їздив на заробітки до Москви, а після введеня віз був змушений працювати пастухом, що значно важче за його словами і не так вигідно... Цікаво, коли людина розповідає як же йому подобалось жити в Москві на зйомній квартирі, працювати на будівництві, та ввечері відпочивати - гуляти, а після шести місяців на заробітках, ще повертатись з деякими грошима додому... Тобто звичайне для нас життя, для ньго як рай на землі...
На ранок я піднявся на перевал Датвіджварі, а з нього на гірський хребет... Стежка понад 11 кілометрів проходила на висотах 2800-3100 метрів, то огинаючи гірські піки траверсом то проходячи по вершинкам...
Навколо озера випасалось стадо биків... Освіжившись в холодних водах озера, я продовжив спуск...
Спустившись в ущелину, я натрапив на чергове КПП прикордонників... Воно розташовувалось в самому дикому місці з усіх... Саме тому тут прикордонники були найбільш гостинні... Вони не тільки перевірили документи, але ще й запросили мене поїсти... Я з радістю погодився, та вони накормили мене класичним грузинським рагу з баранини - хачабілі... До речі, коли прикордонники чули що я з України, то завжди на їхньому обличі спалахувала посмішка та вони казали - "Украина Наши Друзья"...
Добре повечерявши на мене чекав прохід по дикій тропі що йшла ущелиною вздовж гірського повноводного потоку... Сім кілометрім дуже складного проходу повз хащі кропиви, ожини, колючок, перебираючись з одного боку річки на інший, стежками повз кам'янисті та скелясті берега...
Після тропи яка більше нагадувала смугу перешкод, я зупинився на ночівлю в живописному місці біля потоку...
Вранці, проходячи одне невелике поселення, доречі перше за п'ять днів, я побачів ось такі старовинні молитовні місця...
Пейзажі не переставали дивувати своїм різновидом та масштабом... Та найсильніший ефект справляє те, що ти один знаходишся в усій цій велечі та красі... Похід що вбиває твої страхи та виховує духовну силу...
Завершивши маршрут в селі Джута, з якого я і розпочинав похід сім днів тому, я майже одразу застопив машину до поселення Казбегі (Степанцмінда)... Мене підвіз грузин, який приймає учать в гонках Формула 3... Він їхав так, наче на свому гоночному боліті, входячи в повороти з зустрічної смуги, та на таких швидкостях, що я вже й не радий був що він мене підвозить... Зате в поселення я буквально прилетів, та в мене було ще купа часу щоб знайти де готують свіжі хачапурі у тандирі...
Поївши хачапурі з бринзою в прикуску з грузинськими томатами, та взявши ще один на вечерю, я попрямував основною стежкою в бік гори Казбек... Вид на поселення Казбегі...
Тут я вже традиційно запалив свічку, в пам'ять про покинувшу цей світ душу рідної людини... Так виходить, що я вже третій рік поспіль в своїх соло походах відвідую культові собори та церкви, та само собою якось виник певний ритуал пам'яті...
Піднявшись на висоту 3000 метрів я розклав палатку з видом на відомий серед альпіністів п'ятитисячник Казбек... Після шести днів майже повноцінної самоти, я повернувся в туристичний вир...
Поруч з місцями під намети, розташований туритичний будинок, в якому можна переночувати в більш комфортних умовах...
Спустившись донизу в поселення Казбегі о дев'ятій ранку, я ще встиг на маршрутку, яка першою відправлялась в Тбілісі... Так завершилась основна частина моєї подорожі по кавказьким горам Грузії...